На Алеї Віри та Надії молилися за тих, кого чекають
Напередодні Міжнародного дня жертв насильницьких зникнень, який відзначається 30 серпня, у Тлумачі на Алеї Віри та Надії відбулося спільне богослужіння за українських Захисників і Захисниць, які вважаються безвісти зниклими.
Це місце створене для тих, чиє очікування не має визначеного терміну. Для матерів, батьків, дружин, дітей і рідних, які щодня прокидаються з одним питанням: «Де він? Чи повернеться додому?»
На Алеї – банери з фотографіями наших воїнів. Поруч із кожним ім’ям – кількість днів невідомості.
Дні, які для когось є просто цифрами у календарі, для родин безвісти зниклих перетворюються на нескінченне очікування. День за днем. Місяць за місяцем. Рік за роком.
Але цього дня на Алеї Віри та Надії було ще одне фото, яке нагадало всім присутнім: навіть після сотень днів очікування немає права згаснути надії.
На одній із світлин – наш воїн, який нещодавно повернувся з російського полону після 823 днів неволі.
823 дні.
823 ранки, коли його рідні чекали звістки.
823 вечори, коли молилися за його повернення.
823 дні, протягом яких надія не дозволила перестати чекати.
І сьогодні його світлина на Алеї – вже не лише нагадування про страшний час. Вона стала символом того, що повернення можливе. Символом віри, яка вистояла, зазначив міський голова.
Під час богослужіння за участі духовенства присутні спільно молилися за всіх Захисників і Захисниць, які залишаються в полоні або вважаються безвісти зниклими, – за тих, чиї рідні продовжують чекати їх удома.
Молилися за матерів, які бережуть телефони біля себе, бо кожен дзвінок може стати найважливішим у їхньому житті.
За дружин, які вчаться жити між надією і страхом.
За дітей, які продовжують чекати на тата чи маму.
За батьків, які щодня дивляться на фотографію своєї дитини й вірять, що одного дня зможуть обійняти її знову.
А ще – за кожного українського воїна, який сьогодні далеко від дому.
Алея Віри та Надії – це не просто місце пам’яті. Це місце очікування. Місце молитви. Місце, де кожна фотографія говорить без слів, а кожна цифра нагадує, скільки часу рідні живуть у невідомості.
І, мабуть, найважливіше послання цієї Алеї – не втрачати надію.
Бо 823 дні можуть здаватися цілою вічністю. Але одного дня двері відчиняються – і людина, на яку чекали, повертається додому.
Тож сьогодні ми молимося і чекаємо.
За тих, хто ще не повернувся.
За тих, кого шукають.
За тих, чиє місце перебування досі невідоме.
За тих, хто перебуває в полоні.
І за всіх, хто щодня тримається лише завдяки вірі, що одного дня почує найважливіші слова:
«Я вдома».
Нехай ця молитва буде почута.
Нехай кожен, кого чекають, повернеться до своїх рідних.
Нехай кожна родина дочекається свого Захисника.
Ми пам’ятаємо. Ми чекаємо. Ми віримо.
