Історична довідка про пам’ятник Т.Г. Шевченку в селі Петрилів
Один з найдавніших пам’ятників Т.Шевченку знаходився на Тлумаччині в с.Петрилів.
Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття завдяки товариствам «Просвіта» й «Січ» ім’я Тараса Шевченка переноситься із студентських аудиторій і професорських кафедр до тісних сільських читалень. Поезія незламного сина України стала для простого люду Галичини провідною зорею.
В тодішньому культурному й політичному піднесенні, зумовленому активізацією діяльності на теренах Товмацького повіту Української радикальної партії, яку 1907 року очолив адвокат, доктор Іван Макух, виділялося с.Петрилів. Активісти місцевої «Просвіти» на чолі з Павлом Мазуриком активними протестами й мітингами бурхливо виступили проти насильницької смерті відомого священика-патріота Марка Каганця у Коропці, проти утисків польської жандармерії в Нижневі та інших селах.
Як відзначають тогочасні писемні джерела, «19 травня 1911 року відбулося відслонення» одного з перших пам’ятників Тарасу Шевченку в селі Петрилові (Станіславщина). З того часу відбувся величальний похід сільською вулицею Тараса Шевченка та іншими, в якому взяло участь понад тисячу селян Петрилова та навколишніх сіл. Перше скульптурне втілення образу безсмертного Кобзаря було створене невідомим аматором на основі портрета І. Крамського (1871) і встановлене у центрі села на перехресті головних вулиць навпроти читальні «Просвіти». За спогадами старожилів, це було майже півметрове гіпсове погруддя з чітко вираженими рисами обличчя та одягу, що стояло на оздобленому півтораметровому прямокутному постаменті під молодим розлогим ясенем, який посадили з нагоди скасування кріпосного права у Галичині. Позаду погруддя на всю його висоту був скомпонований овальної форми дашок, який надавав усій скульптурній композиції особливої привабливості та виразності. На вершині дашка встановлений невеличкого розміру хрест, що спонукав кожного подорожнього зупинитися, за давнім галицьким звичаєм зняти шапку, віддати поклін Кобзареві та перехреститись.
Пам’ятник, який освятив місцевий парох о. В. Димінський, три десятиліття надихав «твердих» просвітян, «січовиків», «луговиків» та «каменярів» до активної громадсько-політичної та культурно-просвітньої діяльності. До села частенько навідувалися Іван Макух, Кирило Трильовський з сином Петром, економіст С. Данилович, повітовий шкільний інспектор часів ЗУНР А. Домбровський, а в дні Злуки місцеве віче делеґувало у Київ для участі у Трудовому конґресі свого представника Павла Мазурика.
У січні-лютому 1940 року, вночі після Різдва Христового хтось потай зняв з постаменту погруддя Великого Кобзаря, що служило громаді символом нескореності духу та високої моральності. Досі невідомо, хто й чому це здійснив. Чи то зробили це адепти нової влади, яка боялася поширення Шевченкових націоналістичних ідей? Чи, навпаки, вдалися до того щирі патріоти, занепокоєні долею самобутньої пам’ятки, або ж на знак протесту проти свавілля по селах району?
Проголошення ж у Львові 30 червня 1941 року Акта про Соборну Українську державу вселяло надію й на відновлення культурно-історичної пам’ятки в Петрилові: в селі вивішують жовто-блакитні стяги, поновлює роботу «Просвіта», на сільському майдані насипають символічну могилу «Борцям за волю України». Та віднайти й поновити погруддя поета не вдалося. На початку серпня мадярська комендатура передає владу на території області німецькому командуванню, після чого в наших селах настала нова доба з суворішими законами та порядками. Не могло бути й мови про відновлення пам’ятника і в героїчні післявоєнні роки: село чинило шалений відчайдушний спротив.
З нагоди відзначення чергових роковин від дня народження Кобзаря ухвалено постанову про впорядкування і відновлення місць, пов’язаних з іменем Т. Г. Шевченка. Місцевий адміністративний актив Петрилова вирішує відновити пам’ятник Шевченку і поклав відповідальність за виготовлення нового погруддя поета художника-самоука, уродженця села Новосілки на Тлумаччині І. Погребного. Чудовий портретист, картини якого згодом прикрашатимуть школу, будинок культури, адмінбудівлі села, руки якого швидше звикли до пензля й олівця, ніж до різця, на рівні професійного різьбяра виконує непросте замовлення. У теплі травневі дні 1956-го року навпроти приміщення «Просвіти» знову постав образ поета-страдника.
Але довго на цьому місці пам’ятнику вистояти не судилось. У середині 60-их місцевий колгосп імені Т. Шевченка очолює уродженець села Острині Богдан Гриньків. Успадкувавши від свого попередника добротну матеріальну базу, він розгортає масштабне економічне та соціальне перетворення: розширює цегельні та кахельні цехи, будує новий млин, будинок культури, школу, дитячий садок, сучасний торговий та побутовий комплекси... Пам’ятник вирішив перенести у затишний яблуневий скверик навпроти контори колгоспу.
До створення нової скульптурної композиції Тарасові Шевченку знову залучають І. Погребного і члена спілки художників України В. Борисенка. Зароджується ідея цілком нового композиційного вирішення. На найвищій місцині села з висоти двометрового ґранітного постаменту кидає свій обнадійливий погляд Кобзар на розлогі придністровські лани, на швидкоплинний Дністер, на стрімкі буківнянські кручі. Втретє за свою багатовікову історію у травні 1968 року односельці перегорнули ще одну сторінку своєї історії. Однак на цьому епопея з пам’ятником не завершилася. У середині 80-тих ця ж скульптурна композиція переноситься навпроти новозбудованої адміністративної будівлі, а після проголошення у серпні 1991 року незалежної Української держави у центрі села поруч з могилою «Борцям за волю України» і провідникові 4-ої Військової Округи загонів УПА М. Твердохлібу (Грому) з’являється пам’ятний знак, напис на якому повідомляє, що на цьому місці буде встановлений пам’ятник Т. Г. Шевченкові, а епітафія закликає:
Любітеся, брати мої,
Україну любіте,
І за неї безталанну,
Господа моліте...
Петро БОДНАРЧУК,
вчитель, краєзнавець, голова
Братишівського осередку «Просвіта»,
Галицька просвіта .- 2011.- 12 трав.(№ 19) .- с.1- 3
